Чому ведмеді грізлі «марнують» їжу
Привіт, це "Хвилина Землі".
Коли ведмідь грізлі ловить лосося, то спочатку здирає з пійманої риби шкіру, яку одразу ж з'їдає, а після цього відгризає рибині голову.
Тоді ведмідь, найімовірніше, залишить решту риби (а це часто кілька кілограмів) і повернеться до річки, щоб зловити іншу.
В середньому ведмеді полишають приблизно половину свого річного вилову.
Але чому?
Я маю на увазі, що ловіння риби не є простим та легким заняттям.
Здавалося б, марнування їжі - це безглузда втрата часу і зусиль.
Але ведмідь діє набагато логічніше, ніж ви думаєте.
Тому що процес отримання їжі полягає не лише в тому, щоб схопити її лапами, а й у тому, щоб перенести її з лап до рота, і, зрештою, до шлунка.
Звісно, для деяких тварин і деяких продуктів це не складає жодних труднощів.
Але в інших випадках процес поїдання їжі не менш, або й навіть більш важкий, ніж процес піймання здобичі лапою чи дзьобом.
У сезон нересту лосося рибу ведмідь з легкістю може зловити рибу.
А от щоб розібрати пійману рибу, потрібно багато часу та енергії.
Деякі частини лосося є більш цінними й поживними, ніж інші.
Найжирніші шматочки риби - шкіра, мозок та ікра - є водночас і найбільш калорійними, і найлегшими в отриманні.
Решта тіла рибини, яка набагато менш жирна і не настільки поживна, "схована" серед небезпечно гострих поламаних кісток, які дуже важко відділити.
А для ведмедя час - це "гроші"..., тобто насправді лосось.
Час, затрачений на обробку їжі, - це час, що витрачається на те, щоб добути більше їжі, вирощувати потомство або стежити за суперниками чи ворогами.
Те саме стосується і таких тварин, як плямисті гієни, сірі вовки, косатки, деякі мухи (види мух), павуки й лисиці, чия здобич також потребує часу, аби стати придатною до поїдання.
Коли є така сприятлива можливість, ці тварини вбивають більше здобичі, ніж можуть з’їсти.
Вони з'їдають найкращі шматочки та залишають решту.
Водночас пелікан, який витрачає на пошуки риби набагато більше часу, ніж на її поїдання, з'їдає практично все, що йому вдається піймати.
Як правило, чим більше часу тварина витрачає на те, щоб з'їсти свою здобич, тим частіше їй потрібно відмовлятися від частини пійманої здобичі й спробувати знайти щось краще.
Звісно, тварини не проводять математичних розрахунків, аби визначити поживну цінність окремих частин здобичі.
Їхні дії зазвичай визначаються інстинктами, відточеними за мільйони років природного добору, і доповненими минулим досвідом та інформацією, отриманою від інших особин виду.
І навіть якщо ведмідь замість одного лосося в лапі обере двох лососів у річці, то полишена риба насправді не пропадає.
Покинуте м’ясо підбирають інші тварини; а рештки розкладаються іще меншими тваринами, підтримуючи поживними речовинами екосистему, яка буде домівкою для цієї популяції ведмедів.
