Коротка історія собак
Увага: Через позицію правовласника щодо вмісту дане відео українською було видалене з Ютуб каналу "Цікава наука". Ви зможете знайти його на Толоці.
З часу своєї появи близько двохсот тисяч років тому сучасні люди заснували поселення та спільноти по всій планеті.
Але робили вони це не самі.
Де б на Землі сьогодні не оселилися гомо сапієнс, поруч з ними, ймовірно, виявляться представники іншого виду — каніс лупус фаміліаріс.
Вони пасуть худобу, полюють, возять сани, або тиняються без діла.
Розмаїття порід собак свійських просто приголомшливе.
Але історія найкращого друга людини стає ще дивовижнішою, якщо врахувати, що всі вони походять від хижака, який вважається одним із наших найдавніших суперників — каніс лупус, або сірого вовка.
Коли наші предки епохи палеоліту почали заселяти Євразію, приблизно 100 тисяч років тому, вовки були одними з їхніх головних суперників на верхівці харчового ланцюга.
Завдяки силі укусу в більш ніж 1300 Ньютонів, що дозволяє їм перекушувати кістки, і здатності винюхувати добич на відстані більше ніж півтора кілометра, ці грізні хижаки не відчували помітної конкуренції.
Так само як і люди, мисливці та збирачі, вовки жили та полювали в зграях, які складалися з кількох нуклеарних сімей і використовували соціальну комунікацію, щоби спільно долати й вбивати великих тварин.
Використовуючи тактику групової взаємодії, вони діяли як ефективні та невтомні мисливці, покладаючись не стільки на те, щоби обігнати жертву, скільки на переслідування до повного її виснаження.
Але, зіткнувшись з рівними за силою новими сусідами-загарбниками, вовки опинились на роздоріжжі.
Для більшості вовчих зграй ці схильні до експансії двоногі становили загрозу для їхніх територій.
Але, для деяких вовків, особливо тих, що не жили в зграях, людські поселення відкривали нові можливості.
Вовки, які демонстрували меншу агресивність щодо людей, могли наближатися до їхніх стійбищ та харчуватися рештками їжі.
В міру того, як ці поступливі падальники отримували перевагу у природному доборі, їхні генетичні ознаки передавалися далі, поступово збільшуючи чисельність сумірних і приручених вовків поблизу людських громад.
З плином часу люди знайшли багато сфер використання цих покірних вовків.
Вони допомагали вистежувати здобич і полювати на неї, і, можливо, допомагали вартовим охороняти стійбища, а також попереджали про наближення ворогів.
Їхня схожа на людську соціальна структура спростила їхню інтеграцію в людські сім’ї й допомогла навчитися розуміти команди.
Зрештою, вони перейшли з периферії наших громад в наші будинки, ставши першими одомашненими тваринами в історії людства.
Найбільш ранні з цих протособак, або напіввовків, схоже, з’явилися близько 33000 років тому, і майже не відрізнялися від своїх диких родичів.
Вони здебільшого відрізнялися трохи меншим розміром тіла і коротшою мордою з порівняно невеликими зубами.
Але, в міру того, як людські культури й діяльність ставали більш різноманітними й спеціалізованими, змінювалися і наші чотирилапі друзі.
Невеликі й низькорослі пси знадобилися, щоби пасти худобу, кусаючи її за ноги.
Собаки з видовженим тулубом — для виманювання борсуків і лисиць із нір.
Худі собаки з обтічною формою — для перегонів.
А великі й кремезні пси — для охорони.
З появою кінологічних клубів і виставок собак у вікторіанській Англії ці різновиди собак були стандартизовані як породи.
А також були виведені нові породи виключно через їхній зовнішній вигляд.
Незважаючи на те, що всі породи собак є продуктом штучного добору, на жаль, не всі породи однаково здорові.
Багато з цих естетичних характеристик пов’язані із вродженими проблемами зі здоров’ям.
Такими як утруднене дихання або схильність до травм хребта.
Найдовший експеримент в історії людства у формі контрольованої еволюції мав й інші побічні ефекти.
Багато поколінь добору за покірністю сприяли більш схожим на цуценят і слухняним особинам, які більше подобалися людям.
Цей процес добору за ознаками, пов’язаний із незрілістю, відомий як неотенія, і його наслідки можна спостерігати в багатьох домашніх тваринах.
Тисячі років спільної еволюції можливо, навіть, пов’язали нас на хімічному рівні.
Окрім того, що собаки здатні розуміти наші емоції й мову тіла, при взаємодії людей і собак наші тіла вивільняють окситоцин, гормон, який зазвичай асоціюється з почуттями любові й захищеності.
Іноді, можливо, навіть важко повірити, що якийсь померанський шпиць, чихуахуа, чи пудель походять від лютих вовків.
Але, справді, все сьогоднішнє розмаїття порід є результатом взаємодій, які передували появі міст, рибництву і навіть зникненню наших кузенів неандертальців.
Однак, приємно усвідомлювати, що при наявності достатньо довгого часу навіть найнебезпечніші наші суперники можуть стати нашими найвідданішими друзями.
