Небезпечні перегони до Південного полюса

Увага: Через позицію правовласника щодо вмісту дане відео українською було видалене з Ютуб каналу "Цікава наука". Ви зможете знайти його на Толоці.

Руаль Амундсен витратив майже два роки, готуючись до своєї арктичної експедиції.
Він отримав фінансування від норвезької корони й підібрав команду, на яку можна було покластися.
Він навіть отримав благословення від славетного дослідника Фрітьйофа Нансена, а також його Фрам — судно, яке було спеціально побудоване для плавання в полярних широтах.
Незадовго до початку подорожі він повідомив членам свого екіпажу, що вони вирушають у протилежному напрямку — на Південь.
На початку XX століття майже кожен регіон земної кулі був відвіданий і нанесений на мапу.
За винятком двох ключових місць: Північного полюса, глибоко в замерзлих водах Арктики; і Південного полюса, розташованого в нещодавно відкритому крижаному континенті — Антарктиді.
Ветеран кількох експедицій, Амундсен давно мріяв досягти Північного полюса.
Але в 1909 році у процесі підготовки прийшла звістка, що американські дослідники Фредерік Кук і Роберт Пірі заявили, що вирушають до Північного полюса.
Замість того, щоб відмовитися від запланованої подорожі, Амундсен вирішив змінити свій курс на те, що він назвав "Останньою великою задачею".
Але екіпаж Амундсена був не єдиним, хто залишався в невіданні.
Британський морський офіцер Роберт Скотт вже наблизився до Антарктики, де планував власну полярну експедицію.
Коли корабель Скотта Терра-Нова дійшов до Мельбурна в 1910 році, його зустріли з новиною, що Амундсен також прямує на південь.
Не бажаючи цього, Скотт опинився в ролі суперника норвезьких, як їх назвали газети, "перегонів до полюса".
Але, якщо це і були перегони, то дуже дивні.
Експедиції вирушили в різний час, з різних місць, і у всіх учасників були різні плани відносно подорожі.
Амундсен був зосереджений виключно на досягненні полюса.
Спираючись на власний арктичний досвід, він використав інуїтську та норвезькі практики, взявши невелику команду чоловіків і більше ніж 100 собак.
Учасники його походу були одягнені в тюленеві шкури й хутра, а також у спеціально розроблені лижі й черевики.
Але авантюра Скотта була набагато складнішою.
Здійснюючи велику науково-дослідну експедицію, він мав утричі більше чоловіків, ніж їх було в команді Амундсена.
А також 30 собак, 19 сибірських поні, і троє найсучасніших моторизованих саней.
Але ці додаткові знаряддя та тіла обтяжували корабель, особливо, коли він боровся зі штормами Південного океану.
І, зрештою, під час закладки припасів виявилося, що поні та моторні сані практично непридатні до використання в суворих льодах і снігах.
На весні 1911-го, після завершення довгої полярної ночі, обидві групи почали свої подорожі на південь.
Команда Скотта об’їхала льодовик Бірдмора, повторюючи шлях попередньої експедиції Ернеста Шеклтона, якому не вдалося дійти до полюса.
Але, хоча цей маршрут був відомий, він все ж виявився повільним і тяжким.
Тим часом незважаючи на невдалий перший вихід, команда Амундсена з п’яти чоловіків виграла в часі, обравши незвіданий маршрут через ті ж трансантарктичні гори.
Їм вдалося випередити команду Скотта і 14 грудня дістатися до місця призначення в крижаній пустелі.
Для уникнення непорозумінь, як в Кука та Пірі відносно першості в підкоренні Північного полюса, команда Амундсена тричі пройшла навколо ймовірної точки призначення, щоб як найточніше визначити розташування полюса.
Разом з прапорами та наметом вони залишили лист для Скотта, який буде знайдений через 34 дні.
Але, коли команда Скотта нарешті досягла полюса, програш в перегонах став найменшою проблемою.
На зворотному шляху до табору двоє з п’яти чоловіків померли від обмороження, голоду і виснаження.
Решта дослідників сподівалася на узгоджену зустріч з командою, відправленою з бази, але через низку невдач, неправильних оцінок і непорозумінь, їм на допомогу так ніхто і не прийшов.
Тіла команди, разом із щоденником Скотта будуть знайдені аж весною.
Сьогодні вчені з різних країн живуть і працюють на антарктичних станціях.
Але подорожі цих ранніх мандрівників і дослідників не забуті.
Незважаючи на те, що їхні долі були різними, вони назавжди поєдналися в історії, і на їхню честь була названа полярна станція на Південному полюсі.