Птахи зимують в озерах?

Ця гравюра 16 століття зображує рибалку, який витягає сітку, повну ластівок, що зимують на дні вкритого кригою озера.
Якщо ви ніколи не чули про те, як ластівки зимують на дні озер, це лише тому, що вони цього не роблять.
Але протягом тисяч років, зимова спля́чка була однією з провідних теорій, що пояснювала, куди ж діваються птахи́ в період від осені до весни.
За іншою теорією, птахи залишали насиджене місце й відлітали в далекі краї на зиму - ми називаємо це "міграцією" - але люди й гадки не мали, куди саме прямували пернаті.
Наприклад, в одній з брошур 1703 року, є припущення, що вони відлітають до Місяця.
Перші справжні докази того, куди птахи зникають на зиму (підказка: це не Місяць чи дно замерзлого озера), з'явилися близько 1900 (тисяча дев'ятсотого) року, завдячуючи спеціальному прийому данського вчителя, який прикріпляв пронумеровані алюмінієві кільця до ніг пташок і потім відпускав їх.
Кожне упіймання чи спостереження за такою пташкою відмічалося крапкою на карті.
А згодом такі міграції на великі відстані були підтверджені, коли Білого лелеку, поміченого в Угорщині, знайшли мертвим у Південній Африці.
Але такі відмітки дають дослідникам інформацію лише про певні місця уздовж шляху міграції птахів - але не про те, що відбувається між цими пунктами.
Останнім часом, дослідники нарешті почали отримувати кращу картину - фактично з висоти пташиного польоту - таких щорічних міграцій.
В штаті Мериленд упіймали білоголового орлана та встановили передавач, потужності якого вистачало, щоб посилати сигнали парі орбітальних супутників.
Супутникове стеження розкрило деталі деяких захоплюючих міграції, як от Малого грицика, який здійснив річний політ з Аляски до Нової Зеландії, подолавши при цьому відстань в 11 000 (одинадцять тисяч) кілометрів приблизно за вісім днів без жодної зупинки.
Але є серйозне обмеження в супутникових засобах стеження: навіть з використанням сучасних технологій, передавачі достатньої потужності все ще занадто важкі для маленьких співочих птахів.
Незначним вдосконаленням є використання GPS-(ДжПіЕс)-реєстраторів, які можуть бути меншими, оскільки вони переважно отримують інформацію, аніж відсилають її супутникам.
Але вони все одно заважкі для найменших пташок.
На щастя, науковці були досить розумними, щоб зрозуміти, що їм узагалі не потрібне супутникове стеження!
Замість цього, ми можемо прикріпити маленький прилад, що записує рівень світла, годинник, та мікросхему пам'яті, які разом важать не більше родзинки.
Легкий реєстратор світла нічого не транслює, тож нам необхідно упіймати цю пташку знову, щоб отримати дані.
Але потім ми зможемо використати давні навігаційні методи для відтворення щоденного місцезнаходження птаха протягом його подорожі: тривалість кожного дня показує нам широту, а момент часу посередині між сходом і заходом Сонця (тобто полудень) показує довготу.
Ці зручні геолокатори показали найшвидшу в світі міграцію: Баранець великий, який важить близько 170 (ста сімдесяти) грамів, домчав зі Швеції до центральної Африки всього за три дні, рухаючись із середньою швидкістю 95 км/год (кілометрів за годину).
Іншому "міграційному марафонцю", Крячку полярному, вже давно приписують найдовшу міграцію за його щорічний переліт між Арктикою і Антарктикою туди й назад.
А це орієнтовно складає 40 000 км (сорок тисяч кілометрів).
Але останні дані зі світлових геолокаторів показують, що крячок насправді пролітає удвічі довший шлях щороку.
Можливо, використовуючи повітряні потоки для полегшення польоту.
Це означає, що полярні крячки можуть налітати більш ніж два з половиною мільйони кілометрів за своє життя - цього достатньо, щоб тричі злітати до Місяця в обидва боки.
Але, наскільки нам відомо, вони ще туди не дісталися.