Чому не існує досконалих речей

- Цей ролик про такі речі, як автомобілі, смартфони, освітлювальні лампи й про справжню змову, яка робить ці речі гіршими.
Я біля Ліверморської пожежної станції номер шість.
І в них тут лампа розжарення, що безперервно світить найдовше у світі.
Вона увімкнена вже 120 років, з 1901 (тисяча дев'ятсот першого).
Вона ось там.
- [Пожежник] Так, це вона.
У неї навіть немає вимикача, зате вона під'єднана до резервного акумулятора.
Отже, головне запитання: як цій жарівці вдалося прослужити так довго?
Її виготовили вручну невдовзі після появи в продажу перших електролампочок.
І ось ця жарівка світить понад мільйон годин, значно довше, ніж може пропрацювати будь-яка сучасна лампа.
Нещодавно мій друг розповів мені історію, нібито хтось винайшов лампу розжарення, яка світила б вічно, але її не пустили на ринок, оскільки "безсмертні" лампи - це жахлива бізнес-модель.
Адже у продавця не буде постійних клієнтів, і зрештою не залишиться людей, яки можна буде продати лампи.
Як на мене, то ця історія дещо дивна.
Якби хтось міг виготовляти вічні лампи, то кожен купував би лише їх, а не лампи конкурентів.
Тож ви могли б встановлювати високі ціни, і отримувати великі гроші, аж до зникнення попиту.
Я просто не міг уявити, що в минулому були хороші лампи, а ми навмисне зробили їх гіршими.
Як з'ясувалось, я помилявся.
Принаймні частково.
Винайти повноцінне електричне джерело світла було непросто.
Це типова лампа розжарення, яка працює завдяки протіканню струму по провіднику, і його нагріванню аж до світіння.
Щонайбільше 5% електроенергії перетворюється на видиме світло.
Решта 95% випромінюється у формі тепла.
Тож вони є швидше "тепловими лампами", які випромінюють дещицю видимого світла.
Температура нитки розжарення може сягати 2800 К (двох тисяч восьмисот кельвінів), що вдвічі менше, ніж на поверхні Сонця.
За таких температур більшість речовин плавиться.
А якщо вони не плавляться, то згоряють.
Ось чому Воррен Де ла Рю запропонував помістити нитку розжарення у вакуумну колбу, щоб там не було кисню для реакції горіння.
У 1879 (тисяча вісімсот сімдесят дев'ятому) Томас Едісон створив лампу з бавовняною ниткою розжарення, якої вистачало на 14 годин.
Інші винахідники створювали лампочки з платиновими нитками або з речовинами на основі вуглецю.
Поступово термін служби лампочок збільшувався.
Розжарювані елементи стали вольфрамовими, адже цей метал має дуже високу температуру плавлення.
До початку 1920-х (тисяча дев'ятсот двадцятих) середній час служби сягав двох тисяч і навіть 2500 (двох з половиною тисяч) годин.
Однак відтоді термін роботи ламп припинив зростання, і почав зменшуватися.
У Женеві (Швейцарія) перед Різдвом 1924-го (двадцять четвертого) відбулася таємна зустріч керівників провідних світових електролампових компаній: Phillips, International General Electric, Tokyo Electric, OSRAM з Німеччини, британської Associated Electric та інших.
Вони утворили об'єднання, відоме як Картель Phoebus (Феба), названий так на честь Феба - грецького бога світла.
Компанії Картеля узгодили умови спільної роботи з метою контролю за світовим ринком електричних лампочок.
На перших етапах розвитку електроіндустрії існувало багато дрібних виробників жарівок, але невдовзі вони переважно інтегрувалися у згадані великі корпорації, кожна з яких домінувала у певній частині світу.
Найбільшою загрозою для них тепер були лампочки з великим терміном роботи.
Наприклад, у 1923-му (тисяча дев'ятсот двадцять третьому) році OSRAM продала 63 мільйони ламп, а наступного року - лише 28 мільйонів.
Лампи розжарювання були надто довговічними, що стримувало продажі.
Тож усі компанії в картелі погодилися вкоротити термін служби своїх ламп до тисячі годин, тобто зменшити тогочасний середній термін служби майже вдвічі.
Але як кожна компанія могла упевнитися, що решта дотримуються правил угоди, і виготовляють лампи з меншим терміном служби?
Зрештою усі вони зацікавлені в тому, щоб зробити найуспішніший у продажах продукт.
Для дотримання обмеження в тисячу годин кожен виробник повинен був надсилати зразки ламп для випробування їх на великих тестових стендах на кшталт цього.
Якщо лампа працювала значно довше ніж тисячу годин, то компанію штрафували.
Якщо ж лампа світила довше трьох тисяч годин, штраф складав 200 швейцарських франків на кожну тисячу проданих ламп.
Збереглися записи про ці стягнення, нараховані компаніям.
Але як зробити лампу розжарення, яка світитиме менше?
Ну, інженерам, котрі раніше намагалися подовжити термін служби ламп, тепер потрібно було вкоротити його.
Вони випробували різні матеріали, нитки різних форм, а також тонші з'єднання.
І якщо поглянути на дані, - їм вдалося це вдалося.
З моменту утворення картелю довговічність ламп розжарення неухильно знижувалася.
Станом на 1934-ий рік середній термін служби лампи складав 1205 (одну тисячу двісті п'ять) годин.
І, як вони й планували, продажі в учасників картелю зросли на 25% за чотири роки після 1926 (тисяча дев'ятсот двадцять шостого).
Попри зниження вартості компонентів, картель тримав ціни майже незмінними, тож учасникам вдалося збільшити прибуток.
Але чи знали покупці, що виробники ламп змовилися, щоб погіршити якість своєї продукції?
Ні. Картель Феба стверджував, що його метою були стандартизація виробництва та підвищення економічності ламп.
Вони й справді зробили цоколь лампи стандартним.
Зараз його можна побачити в переважній більшості ламп.
Але усі свідчення вказують на те, що мотивами були прибутки та зростання продажів, а не користь для споживачів.
Тож одна з причин довговічності цієї лампи полягає в тому, що її виготовили до ери картелю.
Друга причина - в тому, що нитка розжарення завжди працює на малій потужності - чотири-п'ять ватів.
Ця нічна лампа повинна була забезпечити достатньо світла, аби пожежники не наштовхувалися на предмети вночі.
І її неперервне світіння зменшило коливання температури нитки та інших компонентів, обмежуючи руйнівний вплив циклічного теплового розширення.
Картель Феба за планом мав проіснувати принаймні до 1955 (тисяча дев'ятсот п'ятдесят п'ятого), але розпався ще у 1930-их (тридцятих).
На той час він вже потерпав від зовнішньої конкуренції й недотримання угоди окремими учасниками; але по-справжньому з ним покінчила Друга світова війна.
Отож, цього картелю більше немає, однак його методи актуальні й досі.
Багато компаній в наш час навмисно скорочують термін служби своїх продуктів.
Ця тактика стала відома як "заплановане застарівання".
Власне, воно було темою першого вірального відео Кейсі Найстета у далекому 2003-му (дві тисячі третьому).
- [Підтримка] Дякуємо за ваш дзвінок в Apple, я Раян. Як звати вас?
- [Кейсі] Кейсі.
- [Підтримка] Чим я можу вам допомогти?
- [Кейсі] В мене iPod, йому приблизно вісімнадцять місяців, і в нього більше не працює батарея.
- [Підтримка] Гаразд, його річний термін минув, а це означає, що вам потрібно заплатити 255 доларів плюс вартість доставки до нас, щоб ми полагодили його.
- [Підтримка] Але за ці гроші ви можете просто купити новий.
- [Дерек] Це відео набрало мільйони переглядів в часи ще до YouTube (ютюб) чи соціальних мереж.
Воно породило колективний позов, який Apple врегулювала позасудове.
Однак практика планованого застарівання продовжилася.
Після оновлення iOS (ай-о-ес) у 2017-му користувачі старіших iPhone виявили, що програми працюють помітно повільніше, або що пристрій взагалі вимикається.
Apple заявила, що продуктивність була знижена задля захисту батарей старих пристроїв та продовження їхньої роботи.
Звісно, це взагалі не було б проблемою, якби батареї були замінюваними.
У низці судових розглядів 2020 (дві тисячі двадцятого), Apple довелося за штрафами або за домовленостями сплатити сотні мільйонів доларів.
Безсумнівно, ця сума блідне в порівнянні з прибутками, які отримує компанія, обмежуючи термін служби своїх продуктів.
Однак дехто заперечить, що плановане застарівання - це лише прояв жадібності; воно може бути корисним для всіх.
У часи Великої депресії 1930-х (тридцятих) років чверть американців лишилися без роботи.
Тоді американський рієлтор Бернард Лондон запропонував обов’язкове планове застарівання для створення робочих місць і як спосіб побороти економічну кризу.
Він писав: "Я б хотів, щоб уряд визначав термін використання для взуття, будинків і машин від моменту їхнього виробництва.
Ці речі продавалися і використовувалися б упродовж вказаного терміну; а коли визначений час мине, вони юридично вважалися б непридатними, після чого переходили б під контроль спеціальної установи та знищувалися б у випадку масового безробіття."
Зараз ця думка може здаватися нісенітницею, проте люди справді боялися залишитися без роботи через технологічний прогрес і «надто якісні» товари.
Про це навіть зняли фільм, який номінували на «Оскар» - «Людина в білому костюмі» 1951 (тисяча дев'ятсот п'ятдесят першого) року.
У фільмі йдеться про науковця, котрий винайшов ідеальну тканину, яка не брудниться і не зношується.
«Здається, мені вдалося кополімеризувати амінокислотні залишки й молекули вуглеводів, де кожна з речовин має іонні групи.
... Насправді це дуже просто».
[Дерек] Номінація на "Оскар" була за найкращий сценарій. Я не жартую.
Та все ж передусім усі були в захваті від наукового відкриття нашого героя.
Він створює костюм з цих волокон, який був білим, адже тканина настільки немазка, що її неможливо пофарбувати.
І ось тут виникає проблема: власники фабрики розуміють, що не зможуть продати багато такої тканини через її довговічність.
Працівники ж побоюються лишитися без роботи.
- [Жінка] «Чому ви, науковці, не можете дати всім спокій?
Я добре перу речі; але що мені робити, коли більше не буде що прати?»
Тоді настає кульмінація: власники й працівники фабрики об’єднуються, щоб переслідувати науковця, зруйнувати його життя та знищити винахід.
І уявіть собі, ймовірно, творці цього кіно надихнулися реальними подіями.
У 1940-х (сорокових) роках синтетичні волокна нейлону замінили шовк у панчохах.
Нейлон виявився настільки довговічним, що це стало сенсацією.
Жінки зчиняли справжній безлад у крамницях, щоб купити хоча б пару панчіх.
Коли виробники зрозуміли, що створили занадто якісний товар, то не знищили волокно, а послідували прикладу Картелю Феба.
Вони доручили інженерам і науковцям придумати, як зробити нейлон менш міцним, щоб скоротити його довговічність, і змусити споживачів купувати більше виробів.
Зараз споживачі нарешті намагаються протидіяти тактиці запланованого застарівання.
У Європейському Союзі та понад 25 (двадцяти п'яти) штатах США пропонуються законопроєкти, що закріплюють право споживачів на ремонт.
Такі закони змусили б виробників спростити ремонт своєї продукції.
Вони повинні були б надати доступ до інформації та запчастин, щоб споживач міг замінити батарею чи дисплей у сторонній майстерні, не втрачаючи гарантію на товар.
Отже, якщо право на ремонт закріплять законодавчо, то чи означатиме це, що штучне застарівання зникне назавжди?
На жаль, ні, адже залишається ще один, останній інструмент, який робить продукти застарілими.
Цей інструмент - ви.
(інструментальна музика) Генрі Форд випустив перший серійний автомобіль «Model T» у 1908 (тисяча дев'ятсот восьмому) році.
Форд уявляв його «робочою конячкою», доступним інструментом, який би служив вічно на кшталт незгасної лампочки.
Сто років тому Форд сказав: «Ми хочемо, щоб у покупця нашого автомобіля не було потреби купувати ще одного.
Наші вдосконалення не зроблять попередні моделі застарілими».
Але станом на 1920 рік 55% американських сімей вже мали автомобіль.
Він був майже в кожного, хто міг собі його дозволити.
Того ж року відбувся невеликий економічний спад, який спричинив падіння продажів для "Ford" і "General Motors".
У 1921 (тисяча дев'ятсот двадцять першому) хімічна й лакофарбова фірма «DuPont» придбала контрольний пакет акцій «General Motors», яка почала експериментувати з кольорами своїх автомобілів.
А доти Генрі Форд казав: «Колір автомобіля може бути яким завгодно, за умови, що він чорний».
Після кількох років випробувань, у 1924 (двадцять четвертому) «GM» випустила перші машини в різних кольорах.
І згодом вона почала використовувати відомий сьогодні прийом: щороку вони представляли машини інших кольорів.
Метою було не лише зробити "Ford Model T" застарілою в очах покупців, але й показати власні авто також "застарілими", заохочуючи споживачів обмінювати старі машини на блискучі новесенькі моделі.
Через багато років голова відділу дизайну «GM» Гарлі Ерл відверто висловився про свою роль у створенні так званого «динамічного застарівання».
«Наше важливе завдання - пришвидшити застарівання.
У 1934 (тридцять четвертому) році середній термін володіння автомобілем складав п’ять років.
Тепер (у 1955 [п'ятдесят п'ятому]) - це два роки.
Ідеальним результатом для нас буде один рік».
На момент, коли він це сказав, «General Motors» вже була найдорожчою компанією у світі.
Вона щороку продавала половину всіх авто, куплених у США.
Найдорожча компанія сьогодення, "Apple", схоже, працює за тим самим сценарієм.
Тут вам і новий дизайн щороку ... є, і нові особливі кольори щороку .... є, і незначні технологічні вдосконалення ... є.
Тобто ці інновації справді корисні?
Або ж це просто рекламний хід?
Як «General Motors», так і тепер «Apple» надихаються модними тенденціями, у яких справжні інновації практично неможливі.
Тож єдиний спосіб змусити людей відчувати необхідність придбати нову річ – це створювати стилі, які будуть актуальними лише один сезон.
Проблема в тому, що ці стилі завершуються надто швидко.
І що ж вам слід робити?
Можна просто повторно використати стилі десятирічної давності.
Такий повтор трендів можна прослідкувати й в iPhone.
Погляньте лише на бічні грані телефонів: спочатку їх робили заокругленими, згодом – пласкими, потім – знову заокругленими, а зараз вони знов пласкі.
Цікаво, чи матиме новий iPhone 14 заокруглені грані?
Я вважаю, що серед дизайнів і зовнішніх виглядів не може бути «найкращих», а є лиш різні варіанти.
Цього достатньо, щоб нагадувати нам про те, що наша річ не найновіша й не найкраща, тож потрібно поспішати купувати нову знову й знову.
Єдиний вид застарівання, який варто підтримувати – технологічне.
І тут ми повертаємося до лампочки.
За останні 20 років на лампи розжарення які люди незмінно використовували упродовж 100 років, поступилися люмінесцентним, а згодом і сучасним світлодіодним лампам, які споживають вдесятеро менше енергії, і мають термін служби у 10-50 разів більший.
О, а вона доволі яскрава!
Тож ви продасте свій будинок скоріше, ніж доведеться міняти встановлену всередині нього світлодіодну лампу.
Отже, ми нарешті підійшли до розуміння того, що ж таке насправді «вічна лампочка».