Чому ми гикаємо
Увага: Через позицію правовласника щодо вмісту дане відео українською було видалене з Ютуб каналу "Цікава наука". Ви зможете знайти його на Толоці.
Чарльз Осборн почав гикати в 1922 році після того, як на нього упала свиня.
Він не міг позбутися гикавки впродовж 68 років, її був занесений в книгу рекордів Гіннеса як людина з найтривалішою гикавкою.
А у 2007 році Джонні Фермі, дівчина з Флориди, встановила рекорд за частотою гикавки - 50 разів за хвилину протягом більше чотирьох тижнів.
То що ж викликає гикавку?
Лікарі відзначають, що напади гикавки часто спричинені певними подразниками, як от розтягування шлунка, проковтування повітря або ж занадто швидке вживання їжі чи напоїв.
Також виникнення гикавки пов’язують з сильними емоціями, або реакцією на них.
Сміх, сльози, тривожність або хвилювання, а також збудження.
Розгляньмо, що відбувається з нами, коли ми гикаємо.
Все починається з мимовільного спазму, або раптового скорочення діафрагми, великої м’язової перегородки під нашими легенями, яку ми задіюємо для вдихання повітря.
Все це супроводжується раптовим зближенням голосових зв’язок і звуженням простору між ними, який називається голосовою щілиною.
Рух діафрагми ініціює раптовий швидкий вдих, але зімкненні голосові зв’язки не дозволяють повітрю потрапити в трахею і дістатися легенів.
Це також створює характерний звук — гик.
На сьогодні не відомо, яку функцію виконує гикавка.
Вона, здається, не надає жодної медичної чи фізіологічної переваги.
То навіщо взагалі починати робити вдих, якщо в результаті повітря не зможе потрапити у легені?
Анатомічні структури, або фізіологічні механізми, призначення яких незрозуміле, є складними проблемами для еволюційних біологів.
Чи виконують ці структури якісь приховані й поки невідомі нам функції?
Або ж вони й реліктами нашого еволюційного минулого і раніше відігравали важливу роль, але дотепер збереглися лише як рудименти?
Існує гіпотеза, що гикавка виникла за багато мільйонів років до появи людей.
Вважається, що легені розвинулися як орган, який дозволяв раннім рибам, багато з яких жили в теплій стоячій воді з низьким вмістом кисню, скористатися багатим на кисень повітрям.
Коли нащадки тих риб пізніше вийшли на сушу, то перейшли від зябрового до легеневого дихання атмосферним повітрям.
Це нагадує набагато швидші зміни, що відбуваються із сучасними жабами, коли вони у процесі метаморфозу перебудовуються із пуголовка із зябрами у дорослу особину з легенями.
Згідно з цією гіпотезою, гикавка — це релікт, або відгомін давнього переходу життя з води на сушу.
Вдихання, яке могло б переміщувати воду крізь зябра, супроводжується закриттям голосової щілини, яке запобігає проникненню води в легені.
Моделювання на основі доказів показало, що нейронні процеси, які викликають гикавку, майже ідентичні процесам, відповідальним за дихання земноводних.
Інша група вчених вважає, що цей рефлекс зберігся у нас досі тому, що він фактично забезпечує важливу перевагу.
Вони вказують на те, що справжня гикавка зустрічається лише у ссавців, і не збереглася у птахів, ящірок, черепах, або інших тварин, що дихають тільки атмосферним повітрям.
Окрім того, у дітей гикавка виникає задовго до народження, і набагато частіше зустрічається у немовлят, ніж у дорослих.
Учені пояснюють це особливостями вигодовування ссавцями своїх дитинчат.
Стародавній рефлекс гикавки міг бути адаптований ссавцями для видалення повітря зі шлунка, і стати чимось на кшталт відрижки.
Раптове розтягнення діафрагми виштовхує повітря зі шлунка в той час, як закриття голосової щілини не дозволяє молоку потрапити в легені.
Іноді, коли напад гикавки продовжується і продовжується, ми намагаємося використати домашні засоби.
Протяжно п’ємо холодну воду, або є п’ємо її маленькими ковтками, затримуємо дихання, набираємо в рот меду або арахісового масла, дихаємо в паперовий пакет, або ж просимо когось раптово нас налякати.
Але вченим ще тільки належить підтвердити дієвість того чи іншого способу.
Однак, нам відомий один метод, який точно не працює.
