Чи варто довіряти одностайним рішенням

Парадокс Абіліна - група людей може прийняти рішення, що суперечить можливому вибору будь-якого з членів групи.

Увага: Через позицію правовласника щодо вмісту дане відео українською було видалене з Ютуб каналу "Цікава наука". Ви зможете знайти його на Толоці.

Уявіть собі поліцейський відділок, де десятьох свідків просять впізнати грабіжника банку, якого вони бачили під час втечі з місця злочину.
Якщо шість із них виберуть ту ж людину, то є велика ймовірність, що це справжній злочинець, а якщо всі десять виберуть одного, ви, ймовірно, подумаєте що це залізний доказ — і помилитеся.
Для більшості з нас це звучить дивно.
Адже більшість людей із нашого суспільства сподівається на більшість та одностайність — чи це політика, бізнес, чи розваги.
Природно думати, що одностайність — це хороша річ.
І до певного моменту саме так і є.
Та іноді що ближче ви до загального схвалення, то менш надійним буде результат.
Це зветься парадоксом одностайності.
Щоб зрозуміти цей очевидний парадокс, треба проаналізувати загальний рівень невпевненості у тій ситуації, з якою ви маєте справу.
Якби ми, наприклад, попросили свідків показати в цьому ряду яблуко, нас би не здивувало одностайне рішення.
Та у випадках, коли ми очікуємо на певну природну розбіжність, ми також маємо чекати й різноманітного розподілу результатів.
Якби ви підкидували монетку тисячу разів, то сподівалися б отримати тисячу орлів десь приблизно у 50% спроб.
Та якщо ваш результат став би наближатись до 100% орлів, ви б запідозрили, що щось не так, не з тим як ви кидаєте, а з самою монеткою.
Звичайно, підозрюваного не вибирають навмання, але вибір усе одно не такий однозначний, як у випадку з яблуками та бананами.
В 1994 дослідження показало, що 48% свідків мають схильність вибирати неправильну особу в ряді, навіть коли більшість впевнена у своєму виборі.
Спогади, які залишилися в вас після одного-двох поглядів — не надійні, і ми часто переоцінюємо власну точність.
Якщо знаєш про все це, ситуація, коли люди одноголосно впізнають винуватця починає здаватися систематичною помилкою або неправильним підбором людей для впізнання.
А систематичні помилки не з'являються у людських судженнях ні з того ні з сього.
З 1993 по 2008 той же взірець жіночої ДНК знайшли в численних місцях злочинів у Європі, в яких звинувачували невловимого вбивцю, так званого фантома з Гайльбронна.
Але взірці ДНК постійно сходилися тому, що були неправильні.
Виявилось, що ватні тампони, якими брали зразки ДНК, випадково забруднила жінка, яка працювала на фабриці тампонів.
В інших випадках систематичні помилки виникають через умисний обман, як-от президентський референдум, проведений Саддамом Гуссейном у 2002, який засвідчував стовідсоткову явку зі стовідсотковою перемогою і переобрання на ще один 7-річний термін.
З цього погляду парадокс одностайності не є парадоксальним.
Спільна згода досі є теоретично ідеальною, особливо у випадках, коли очікується низька ймовірність несходжень та невпевненості, та на практиці, в ситуаціях, коли повна згода досить неправдоподібна, на систему, скоріш за все, впливає якийсь прихований фактор.
Хоча ми всі прагнемо до гармонії та згоди, в багатьох ситуаціях помилка та розбіжності природні.
Ідеальний результат видається занадто гарним, щоб бути правдивим, саме так, ймовірно, і є.